07 липня 2020

7 липня – День працівника природно-заповідної справи

7 липня – День працівника природно-заповідної справи

       На території Київщини нараховується 196 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, загальною площею 340421,39 га. Значна їх кількість розташовані на півдні області, а саме у нашому краї. Поряд з відомими на всю Україну, як дендропарк «Олександрія», є й такі, що відомі лише вузькому колу спеціалістів. Науковці КЗ КОР «Білоцерківський краєзнавчий музей» провели моніторинг деяких природних заповідників, про які і хочемо Вам розповісти.

Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення – «Томилівський»

       Парк розташований у межах ДП «Білоцерківське лісове господарство», Томилівське лісництво поблизу села Шкарівка Білоцерківського району. Площа – 2,8 га. Створений у 1972 році. В парку зростає близько 330 видів деревних і чагарникових порід, які не трапляються в навколишніх лісах. Цінний у науковому та естетичному значенні.

Ландшафтний заказник місцевого значення – «Бушівський»

       Знаходиться у Рокитнянському районі біля села Бушеве. Підпорядкований ДП «Богуславьке лісове господарство». Об’єкт створений у 1987 році. Площа – 148 га.

       Заказник є лісовими насадженнями, в складі яких ростуть дерева модрини, сосни Веймутові, бука, бундука канадського, горіха сірого, вік яких сягає 110 – 130 років.

       У масиві лісу є поширеними дикі свині (Sus scrofa), козулі (Capreolus capreolus (Linnaeus, 1758). Зустрічаються гніздування канюка (Buteo buteo). На теренах заказника віднайдено популяцію жука-оленя (Lucanus cervus), занесеного до Червоної книги України.

Орнітологічний заказник місцевого значення – «Саварка»

       Заказник розташований в межах Ольшаницького лісництва (Рокитнянський район) ДП «Богуславьке лісове господарство». Площа – 89 га. Створений у 1987 році.

       Орнітологічний заказник є унікальним поселенням чаплі сірої в густому заболоченому вільшанику на березі р. Рось, де нараховується більше ста пар чаплі сірої.

Література:

Василюк О., Костюшин В., Норенко К., Плига А., Прекрасна Є., Коломицев Г., Фатікова М. Природно-заповідний фонд Київської області. — К.: НЕЦУ, 2012. — 338 с., з дод.

06 липня 2020

Івана Купала – історія і традиції свята

Івана Купала – історія і традиції свята

        Напередодні свята Івана Купала, яке українці святкують у ніч з 6 на 7 липня, КЗ КОР "Білоцерківський краєзнавчий музей" з метою збереження і популяризації народних прадавніх звичаїв та традицій представляє до вашої уваги історію виникнення одного з яскравих свят української культури. 

        Свято Купала, або Іванова дня, має дохристиянське коріння і припадало раніше на верхівку літа – з 20 по 22 червня. У ті часи давні язичники поклонялися багатьом богам, серед яких був і бог родючості Купало.

        Після того, як язичництво було витіснене православ’ям, в історії свята відбулися зміни. Його пов’язали з ім’ям Святого Іоанна Предтечі або Іоанна Хрестителя, і приурочили до дня його народження. Спочатку він відзначався 24 червня, а після переходу на новий стиль став святкуватися 7 липня, і загубив свій зв’язок з літнім сонцестоянням. Але численні народні традиції та ритуали збереглися до наших днів.   

        Підготовка до свята починалася за кілька днів до нього. Готували солому і сіно, щоб зробити опудало, адже  головні персонажі свята – Купало та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества.

        З висушеної трави робили ляльку Мари чи Марени. Навколо опудала танцювали, а потім зачіпали, щоб воно впало. Після цього ляльку оплакували, відносили на похоронне багаття і спалювали. Замість опудала робили ритуальне дерево з гілок берізки, клена, верби, яблуні. Це деревце прикрашали стрічками та квітами. Називали його Купалом або Купайлом. Всю ніч навколо нього водили хороводи і співали веселі пісні. Потім спалювали на ритуальному вогнищі, або топили у водоймі. Окрім ритуалів з Мареною-Купало було ще декілька характерних елементів купальського обряду.

        Основним символом свята є ритуальне багаття, яке мало горіти цілу ніч. Купальське вогнище згідно переказів мало велику міфічну силу. Через нього стрибали всі, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення. Слов'яни вірили, що купальський вогонь знищує все зло - хвороби, нещастя, злидні. Молодь і дітвора, стрибаючи через вогнище, щосили намагалися піднятися над ним вище інших. Це означало, що людину чекає велике щастя. Закохані пари мали стрибати вдвох тримаючись за руки.  Вважалося, що та пара, яка не розімкне рук, перестрибуючи через багаття, скоро одружиться та має щасливо прожити разом усе життя.

        Вдень, напередодні Купала, дівчата збирали трави і квіти для віночків, обов’язково намагаючись нарвати барвінку – символу щасливого шлюбу. З настанням ночі починали ворожити на судженого здійснюючи свій обряд - пускання вінків по річці, попередньо встановивши в центрі скіпу і палаючу свічку. Згідно з народним повір’ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, – то ще дівуватиме, а як потоне – заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде.

Театралізоване дійство КЗ КОР «Білоцерківський краєзнавчий музей»
«Коли сонце було богом»

        Головною купальською травою вважалась папороть, яка кожному з нас відома по безлічі історій і легенд. Здавна були сміливці, що хотіли здобути її цвіт. Міфічна, неіснуюча в природі квітка нібито дасть тому, хто знайде і зірве її, особливі сили і можливості та забезпечить власника знахідки щастям на все життя.

        Ще однією популярною традицією є нічні купання – один з головних обрядів Івана Купала. В цей час вся нечиста сила виходить з річок і морів, тому людині нічого не загрожує.  Цієї ночі вода набуває цілющих властивостей, допомагає очистити тіло і душу від поганих помислів та зла.

        Ось так і минає це магічне свято Івана Купала, на яке хтось шукає скарби, а хтось знаходить своє щастя – кохання.   

        Купайло привабить до себе ще не одне покоління, збентежить не одну молоду душу та уяву й освятить почуття багатьох молодих сердець.

03 липня 2020

«Народжений для театру» | До дня народження заслуженого артиста України Володимира Рєпіна

«Народжений для театру» | До дня народження заслуженого артиста України Володимира Рєпіна

         Ім’я Володимира Олександровича Рєпіна добре відоме кожному білоцерківцю. Лише на сцені театру він відслужив більше 50 років. Був учасником багатьох культурно-просвітницьких заходів, радо зустрічався з молоддю, писав книги, популяризував театральне мистецтво.

         Народився він  3 липня 1931 року в м. Бердичеві Житомирської області у  сільській родині. Прекрасні українські мелодії вели його життєвими дорогами від народження. Професія артиста здавалася йому чимось недосяжним. Але вроджений артистизм, сценічний шарм, вимогливість до себе і праця до самопожертви зробили мрію реальністю.

         Навчався у театральній студії при Бердичівському міському театрі, де й працював згодом актором. А в 1962 році актор приїхав до міста Білої Церкви. Йому сподобався творчий колектив театру, і  тоді вирішив для себе , що працюватиме  тут завжди,  він прийшов на службу у Київський обласний музично-драматичний театр ім. П. К. Саксаганського. Адже, на думку театрала, людина проявляє себе там, де вона постійно працює. У 1978 році заочно закінчив театрознавчий факультет Київського театрального із посадою завідувача літературною частиною. За цей час актором було зіграно понад 230 ролей. Автор книг «Театр як життя» 2009 р. та «Шлях до сцени» 2011 р.

         Володимир Рєпін – Майстер з великої літери. Він імпозантний, велемовний чоловік, здавався величним і недосяжним, але насправді він був великодушним, приємним і доступним у спілкуванні. Сотні зіграних ролей у виставах, концертах. Милий Трохим у «Наймичці» Т.Г.Шевченка, зациклений Капалан у п’єсі О. Фредро «Дама і гусари», характерний Кандзюба у «Сватанні на Гончарівці», манірний, недалекий і пихатий пан Кочержинський у «Зізі» М.Кропивницького, заклопотаний дідусь у виставі А.Касоне «Дерева помирають стоячи». Він самотужки створює образи О.Пушкіна і І.Мазепи ( за романом місцевого поета А.Гудими «Сповідь Мазепи»).

         За блискучий виступ у моновиставі «Крак!!!» 1998 року на IV Міжнародному фестивалі камерних і моновистав «Київська парсуна» Володимиру Олександровичу Рєпіну було присвоєне звання лауреата фестивалю «Київська парсуна».

         21 лютого 2002 року під час святкування 70-річчя Київської області в залі національного Палацу «Україна» Президент України Леонід Кучма вручив Рєпіну нагрудний знак та посвідчення заслуженого артиста України із написом: за вагомий внесок у пропаганду українського мистецтва та високу виконавську майстерність у створенні високохудожніх образів; присвоєно звання Заслуженого артиста України.

         За свою творчу діяльність Володимир Олександрович Рєпін отримав нагороди: орден «За заслуги» ІІІ ступеня, медалі «За трудову доблесть» і «Ветеран праці», відзнаку міського голови «За заслуги перед містом», багато Почесних грамот і подяк за професійну майстерність і безкорисливу відданість українському театральному мистецтву. 10 вересня 2009 р. його ім’я занесено до Золотого Фонду Білої Церкви.

         Рєпін Володимир Олександрович не лише талановита особистість, митець, він філософ, мудрець, людина, яка любила Білоцерківщину. Хочеться, щоб люди знали про тих, хто заслуговує на повагу, хто своєю талановитою грою  дбав про прекрасний світ мистецтва, бо без духовності, без творчості, без прагнення до прекрасного життя є безцільним.

         28 квітня 2019 року життя талановитого митця обірвалося.

        

 

 

 

 

 

28 червня 2020

До Дня Конституції України, у фойє Білоцерківського краєзнавчого музею відкрито фото-виставку «ОСНОВА ЖИТТЯ – МІЙ ЗАКОН ОСНОВНИЙ»

До Дня Конституції України, у фойє Білоцерківського краєзнавчого музею відкрито фото-виставку «ОСНОВА ЖИТТЯ – МІЙ  ЗАКОН ОСНОВНИЙ»

        26 червня, до Дня Конституції України, у фойє Білоцерківського краєзнавчого музею відкрито фото-виставку «ОСНОВА ЖИТТЯ – МІЙ  ЗАКОН ОСНОВНИЙ».

        Виставка розкриває основні етапи творення та становлення основного закону Конституції України починаючи від Ярослава Мудрого і до сучасного її вигляду.

        28 червня 1996 року у Верховній Раді була прийнята Конституція незалежної України. З того дня українці щорічно святкують день народження Основного закону країни. Свято є офіційним та відзначається на державному рівні.

        Конституція України – це не лише Закон законів, це серце, ядро подальшого розвитку і вдосконалення суспільства. Вона увійшла в суспільне життя як головний оберіг державності і демократії, гарант незалежності і соборності України.