14 липня у виставковій залі КЗ КОР «Білоцерківський краєзнавчий музей» відбулася презентація книги Наталії Хаммоуди «Соло надірваних струн» видавництва «Час Змін Інформ». До книги увійшла тридцять одна новела про життя і кохання загиблих Героїв АТО з Київщини. Цей проект є літописним і має на меті донести правду сьогодення до сучасників, закарбувати у пам’яті українців згадку про воїнів, які були патріотами, захисниками і віддали своє життя за цілісність, суверенітет і волю України.

       Захід розпочався з вітального слова Л.М.Діденко, директора КЗ КОР «Білоцерківський краєзнавчий музей». Модератором виступив К.Климчук, директор видавництва «Час Змін Інформ», старший науковий співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею.  На презентацію завітав депутат  Білоцерківської міської ради  А.П.Король, який закупив та передав книги для Центральної бібліотечної системи м. Біла Церква. Своїми спогадами поділилася одна із героїнь книги, вдова Олеся Шкурко.

       На завершення присутні відвідали тематичну виставку «А на моїй землі іде війна…». Охочі придбали книгу.

         Науковці відділу «Археологія та природа» КЗ КОР «Білоцерківський краєзнавчий музей» проводять моніторинг сучасного стану археологічних пам’яток південної Київщини, до Вашої уваги короткий відео нарис про археологічну перлину Поросся – Бушевське городище.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

         Село Бушеве (Пруси до 1946 р.) Рокитнянський р-н., Київська обл. За 1 км. південніше-західніше села, серед болотистої низини, коло впадіння р. Гороховатка в р. Рось (лівий берег), розміщене городище. Напівкруглий в плані майданчик (3,8 га) поселення обнесене по периметру валом (висота 3 – 5 м.) і ровом. Культурний шар містить матеріали скіфської доби, ранньозалізного періоду та давньоруського (ХІ – ХІІІ ст.) часу.

         Досліджувалось: Антонвич В.Б. (1895 р.  Довженко В.І. 1955 р. 1968 р. 1975 р. Кучера М.П. 1976 р., 1980 р.) Археологічна пам’ятка не занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України культурної спадщини національного та місцевого значення.

       На території Київщини нараховується 196 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, загальною площею 340421,39 га. Значна їх кількість розташовані на півдні області, а саме у нашому краї. Поряд з відомими на всю Україну, як дендропарк «Олександрія», є й такі, що відомі лише вузькому колу спеціалістів. Науковці КЗ КОР «Білоцерківський краєзнавчий музей» провели моніторинг деяких природних заповідників, про які і хочемо Вам розповісти.

Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення – «Томилівський»

       Парк розташований у межах ДП «Білоцерківське лісове господарство», Томилівське лісництво поблизу села Шкарівка Білоцерківського району. Площа – 2,8 га. Створений у 1972 році. В парку зростає близько 330 видів деревних і чагарникових порід, які не трапляються в навколишніх лісах. Цінний у науковому та естетичному значенні.

Ландшафтний заказник місцевого значення – «Бушівський»

       Знаходиться у Рокитнянському районі біля села Бушеве. Підпорядкований ДП «Богуславьке лісове господарство». Об’єкт створений у 1987 році. Площа – 148 га.

       Заказник є лісовими насадженнями, в складі яких ростуть дерева модрини, сосни Веймутові, бука, бундука канадського, горіха сірого, вік яких сягає 110 – 130 років.

       У масиві лісу є поширеними дикі свині (Sus scrofa), козулі (Capreolus capreolus (Linnaeus, 1758). Зустрічаються гніздування канюка (Buteo buteo). На теренах заказника віднайдено популяцію жука-оленя (Lucanus cervus), занесеного до Червоної книги України.

Орнітологічний заказник місцевого значення – «Саварка»

       Заказник розташований в межах Ольшаницького лісництва (Рокитнянський район) ДП «Богуславьке лісове господарство». Площа – 89 га. Створений у 1987 році.

       Орнітологічний заказник є унікальним поселенням чаплі сірої в густому заболоченому вільшанику на березі р. Рось, де нараховується більше ста пар чаплі сірої.

Література:

Василюк О., Костюшин В., Норенко К., Плига А., Прекрасна Є., Коломицев Г., Фатікова М. Природно-заповідний фонд Київської області. — К.: НЕЦУ, 2012. — 338 с., з дод.

        Напередодні свята Івана Купала, яке українці святкують у ніч з 6 на 7 липня, КЗ КОР "Білоцерківський краєзнавчий музей" з метою збереження і популяризації народних прадавніх звичаїв та традицій представляє до вашої уваги історію виникнення одного з яскравих свят української культури. 

        Свято Купала, або Іванова дня, має дохристиянське коріння і припадало раніше на верхівку літа – з 20 по 22 червня. У ті часи давні язичники поклонялися багатьом богам, серед яких був і бог родючості Купало.

        Після того, як язичництво було витіснене православ’ям, в історії свята відбулися зміни. Його пов’язали з ім’ям Святого Іоанна Предтечі або Іоанна Хрестителя, і приурочили до дня його народження. Спочатку він відзначався 24 червня, а після переходу на новий стиль став святкуватися 7 липня, і загубив свій зв’язок з літнім сонцестоянням. Але численні народні традиції та ритуали збереглися до наших днів.   

        Підготовка до свята починалася за кілька днів до нього. Готували солому і сіно, щоб зробити опудало, адже  головні персонажі свята – Купало та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества.

        З висушеної трави робили ляльку Мари чи Марени. Навколо опудала танцювали, а потім зачіпали, щоб воно впало. Після цього ляльку оплакували, відносили на похоронне багаття і спалювали. Замість опудала робили ритуальне дерево з гілок берізки, клена, верби, яблуні. Це деревце прикрашали стрічками та квітами. Називали його Купалом або Купайлом. Всю ніч навколо нього водили хороводи і співали веселі пісні. Потім спалювали на ритуальному вогнищі, або топили у водоймі. Окрім ритуалів з Мареною-Купало було ще декілька характерних елементів купальського обряду.

        Основним символом свята є ритуальне багаття, яке мало горіти цілу ніч. Купальське вогнище згідно переказів мало велику міфічну силу. Через нього стрибали всі, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення. Слов'яни вірили, що купальський вогонь знищує все зло - хвороби, нещастя, злидні. Молодь і дітвора, стрибаючи через вогнище, щосили намагалися піднятися над ним вище інших. Це означало, що людину чекає велике щастя. Закохані пари мали стрибати вдвох тримаючись за руки.  Вважалося, що та пара, яка не розімкне рук, перестрибуючи через багаття, скоро одружиться та має щасливо прожити разом усе життя.

        Вдень, напередодні Купала, дівчата збирали трави і квіти для віночків, обов’язково намагаючись нарвати барвінку – символу щасливого шлюбу. З настанням ночі починали ворожити на судженого здійснюючи свій обряд - пускання вінків по річці, попередньо встановивши в центрі скіпу і палаючу свічку. Згідно з народним повір’ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, – то ще дівуватиме, а як потоне – заміж не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде.

        Головною купальською травою вважалась папороть, яка кожному з нас відома по безлічі історій і легенд. Здавна були сміливці, що хотіли здобути її цвіт. Міфічна, неіснуюча в природі квітка нібито дасть тому, хто знайде і зірве її, особливі сили і можливості та забезпечить власника знахідки щастям на все життя.

        Ще однією популярною традицією є нічні купання – один з головних обрядів Івана Купала. В цей час вся нечиста сила виходить з річок і морів, тому людині нічого не загрожує.  Цієї ночі вода набуває цілющих властивостей, допомагає очистити тіло і душу від поганих помислів та зла.

        Ось так і минає це магічне свято Івана Купала, на яке хтось шукає скарби, а хтось знаходить своє щастя – кохання.   

        Купайло привабить до себе ще не одне покоління, збентежить не одну молоду душу та уяву й освятить почуття багатьох молодих сердець.