18 лютого 2021 р. у приміщенні Білоцерківського краєзнавчого музею пройшли LIV (54) краєзнавчі читання, на яких учасники зустрічі торкнулися багатьох цікавих тем з історії Білої Церкви та прилеглих населених пунктів.

Зокрема, було заслухано наступні теми:

Олексій Стародуб, старший науковий співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею, провідний редактор Білоцерківської міської ЦБС.

Рокитнянська римо-католицька парафія Києво-Васильківського деканату станом на 1840 рік 

Євген Чернецький, кандидат історичних наук, завідуючий відділом інформаційно-краєзнавчої роботи Білоцерківської міської ЦБС, старший науковий співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею.

Стан збереження річних комплектів газети “Киевские губернские ведомости” наприкінці XIX ст. у світлі краєзнавчих зацікавлень Олександра Феофановича Лебединцева 

Олександр Ярмола, кандидат філософських наук, доцент кафедри теоретико-правових та соціально-гуманітарних дисциплін БНА;  Катерина Велика,  асистент кафедри іноземних мов БНАУ

Білоцерківський сільськогосподарський технікум в 1923–1924 навчальному році

Олександр Мартиненко, редактор І-ої категорії історико-краєзнавчої роботи Білоцерківської міської ЦБС; Олена Поліщук, старший лаборант музею БНАУ

«Провал» американської розвідки. До 100-річчя перебування ескадрильї Косцюшка у Білій Церкві

Володимир Перерва,  кандидат історичних наук, доцент кафедри педагогіки, психології та менеджменту освіти КНЗ КОР «Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів», почесний краєзнавець України, член правління Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України

Шкільний заповіт у містечку Хабному 

Сергій Бурлака, кандидат історичних наук, доцент правознавства Білоцерківського інституту економіки та розвитку ВМУРЛ «Україна», старший науковий співробітник Білоцерківського краєзнавчого музею.

Павло Гайдученко – керівник “Козачої Ради Правобережної України”

Ігор Лалак, член Національної спілки архітекторів України; Віктор Самойленко,  краєзнавець

Гора Божа чи Божа гора.

Після виступу та жвавої дискусії доповідачі відповідали на запитання присутніх.

Згодом, кожен бажаючий зможе ознайомитися з повним текстом всіх доповідей, придбавши брошуру краєзнавчих читань на касі музею.

Хто вмирає в боротьбі, у серцях живе навіки…

До Дня Героїв Небесної Сотні

18 лютого 2014 року в Україні почалось протистояння на Майдані незалежності в Києві, в наслідок якого впродовж наступних трьох днів загинуло понад 80 осіб. Але перші жертви злочинної влади зʼявилися на Майдані ще місяцем раніше.

Події, що відбувалися з нашим суспільством на зламі 2013-2014 років, мають доленосне значення для України та українців. Повстання народу проти свавілля корумпованої влади сколихнуло не тільки нашу країну, але і весь світ. Внаслідок злочинного насильства влади проти громадян мирний протест перетворився на революційний рух, який призвів до корінних політичних змін, і, передусім, змін у свідомості українців. Ці зміни йдуть у напрямі прощання країни зі своїм радянським минулим, визнання європейської ідентичності України.

Кожен у ті буремні зимові дні намагався бути хоч чимось корисним Майдану. Кожен хотів допомагати: одні завзято взялися за волонтерство і цілими днями та ночами на столичному чи на місцевому майдані готували канапки та гарячий чай, інші допомагали матеріально – хтось гривнею, хтось і сотнею гривень... Хто чим міг. Головне, не було, ну майже не було, байдужих.

Мітингувальники захищались камінням, бруківкою, яку розбирали прямо з-під ніг, петардами та «коктейлями Молотова». Із засобів оборони були тільки саморобні дерев’яні щити, дерев’яні палиці, барикади, створені з підручних матеріалів, палаючі автомобільні шини та їдкий дим, що густою хмарою оповив серце України – Київ. Події, що відбулися з 19 по 22 січня 2014 року на Майдані, називають «Кривава водохреща» або «Вогнехреща». Це була найгарячіша фаза у протистоянні народу і влади. На майдані в Києві з’явилися перші жертви. 22 січня із вогнепальної зброї вбито вірменина Сергія Нігояна та білоруса з Білої Церкви Михайла Жизневського. Також 22 січня у лісі під Києвом було виявлено тіло львів’янина Юрія Вербицького, якого було викрадено невідомими просто з лікарні напередодні.

Народився та проживав у селі Березнуватівці. Родина Сергія Нігояна переїхала жити в Дніпропетровську область з прикордонного з Азербайджаном села Навур, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. У 2011 році вступив до Дніпродзержинського коледжу фізичного виховання, навчався за фахом «вчитель фізкультури» Активно займався карате, в 2012 році посів третє місце на чемпіонаті Дніпродзержинська з кіокушинкай карате. Захоплювався радіотехнікою. Мріяв вступити до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу та вчитися на актора. Україномовний. Патріот України і Вірменії. Був ідейним, мав активну життєву позицію та переконання, що Україна мусить бути демократичною.

Учасник Євромайдану з 8 грудня 2013 року. Приїхав з власної ініціативи, попередньо не повідомивши батьків. Не підтримував жодного з партійних лідерів, а свій приїзд пояснив так: «зрозумів, що повинен бути за Майдані». На Майдані був охоронцем, жив у наметах разом з протестувальниками з Львівщини та Івано-Франківщини, а також у Будинку профспілок. Приїжджав додому на початку січня, проте, попри вмовляння родини, вирішив повернутися на Майдан.

У грудні з Сергієм записали відео на фоні барикад, де він читає поему «Кавказ» Шевченка. Загинув 22 січня 2014 року від поранення спричиненого свинцевою картеччю під час подій біля стадіону «Динамо» на Грушевського під час Революції Гідності.

26 січня 2014 Сергія Нігояна поховали на сільському кладовищі його рідної Березнуватівки. До невеликого віддаленого села провести Нігояна в останню путь зібралося понад 2000 людей. Труну опустили в могилу під гімн України.

Жизневський Михайло був громадянином Білорусії. Після десятого класу школи Михайло пішов до училища вчитися на газозварювальника. Виготовляв середньовічні лати в лицарському клубі, займався східними єдиноборствами та ходив до православної церкви. Захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою та займався страйкболом. Михайло був у душі бійцем, але не застосовував силу без потреби, мав загострене почуття справедливості, він був особистістю сміливою і яскравою. Виїхав з Білорусії через політичні проблеми.

В Україні Михайло проживав  у місті Біла Церква Київської області, був позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина» та дуже любив журналістику. Він не належав до жодної політичної партії, однак співпрацював з націоналістичною організацією УНА-УНСО.

На Євромайдані перебував з перших днів, був задіяний в охороні. Загинув під час штурму на вул. Грушевського біля стадіону «Динамо» близько 9-ї години ранку 22 січня 2014 року від отриманого смертельного вогнепального поранення в серце . Панахида за загиблим відбулася у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві 26 січня. На панахиду прийшло близько 10 тисяч людей.

Похований у с. Стяг Праці Гомельського р-ну Білорусі. Жизневському Михайлу було 25 років, до свого наступного Дня народження він не дожив 4 дні…

Юрій Вербицький був жителем міста Львова. В житті він був прихильником здорового способу проведення вільного часу, займався спортом. Дуже любив гори, був знаним у Львові альпіністом, а підкорення нових гірських вершин стало захопленням його життя. Не боявся ризикувати та вмів приборкувати свій внутрішній страх, а долання перешкод та труднощів, якими супроводжується будь-яке підкорення вершини, було для нього звичною справою.    Абсолютно не цікавився політикою, але при цьому був дуже чутливим до будь-якої несправедливості. Тому, коли почались протести в Києві, він взяв відпустку за власний рахунок та поїхав на Майдан, бо вважав своїм обов’язком бути там серед тих людей, котрі вийшли висловити свою думку злочинній владі.

На Майдані Юрій в основному брав участь в нічних чергуваннях. Юрій вмів вчасно втрутитись і аргументовано та спокійно все пояснити супротивнику, щоб уникнути провокації та подальшої сутички.

Вранці 21 січня 2014 року, коли загострилось протистояння на вулиці Грушевського, Юрій Вербицький потрапив під обстріл гумовими кулями з боку силовиків. Одна куля влучила в око чоловікові, через отриману травму його доправили до офтальмологічного відділення Жовтневої лікарні в місті Києві. Але невідомі бандити викрали його з лікарні разом із київським громадським активістом Ігорем Луценком.

Тіло чоловіка було знайдено 22 січня біля лісопосадки в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами численних тортур.

23 січня увесь Львів прощався зі своїм Героєм. Було оголошено жалобу за невинно вбитим чоловіком, а на будівлях міста вивішені державні прапори України із траурними стрічками. Поховали загиблого на Личаківському цвинтарі у Львові, на Алеї Героїв, поряд з могилами тих, хто загинув в бою під Крутами, вояків Української Повстанської Армії та могилами відомих громадських діячів.  Юрію Вербицькому було 50 років…

Загиблі на Майдані патріоти – це наш біль і наша гордість, це наші сльози і наш душевний щем вдячності за все, що вони зробили для нас. Сьогодні вони дивляться на нас з небес і думають - не дайте злу перемогти, адже Україна і нині в сльозах, на її захист у війні з російським агресором стають тисячі й тисячі патріотів своєї держави, борються за її єдність та цілісність. Тому ми не маємо морального права здаватися, не маємо морального права не боротися, адже нам сам Бог велів захищати свою Батьківщину.

З 18 лютого, у фойє Білоцерківського краєзнавчого музею, до уваги відвідувачів виставка «Рідна мова - то доля народу» (до Міжнародного дня рідної мови) з наукової бібліотеки та наукового архіву музею.