Всі події | Білоцерківський краєзнавчий музей

15 січня 2023

Іван Васильович Чайка – людина з великої літери

Іван Васильович Чайка – людина з великої літери
Іван Васильович Чайка – людина з великої літери. Сила духу, мужність, хоробрість, відважність, стійкість та незламність характеру – всі ці риси були притаманні учаснику Другої світової війни, остарбайтеру, жертві нацистських переслідувань, члену наукової спілки «Знання», ліквідатору наслідків Чорнобильської катастрофи, підполковнику у відставці, заслуженому медичному працівнику та почесному громадянину Білої Церкви. Його життєвий шлях був відзначений у документальній кінострічці «Я хочу розповісти Вам».
 
Народився 15 січня 1925 року в селі Блощинці на Білоцерківщині у родині колгоспника. У жовтні 1932 року родину розкуркулили, усі поїхали в Самару в Росію, де проживала на той час батькова старша сестра. Та через день її чоловік вигнав сім’ю, не захотів годувати «куркулів». На окраїні села батько викопав яму, зробив примітивний дах, поставив драбину і в таких умовах сім’я залишилась зимувати. Навесні родина Івана Васильовича повернулась у рідне село.
 
22 червня 1941 року почалася радянсько-німецька війна, батько Івана Васильовича пішов на фронт, а його самого відправили на роботу до Німеччини. Він працював вантажником на залізниці у місті Бассум, за 60 кілометрів від Бремена. Однієї ночі почалась повітряна тривога, місто бомбили американські та англійські літаки й юному Івану вдалося втекти. Його схопили на німецько-бельгійсьму кордоні і відправили у бельгійське місто Тамін у табір для військовополонених, де він входив у групу «смертників», які викопували із землі нерозірвані бомби. У травні 1944 року йому знову вдалося втекти й Іван Васильович приєднався до бельгійських партизан. Він жив у місті Фалізоль у пекаря Жосефа Дербуєра, де знаходився один із штабів партизан, командиром партизанського загону був Борис Божко. Йому виготовили паспорт на ім’я Олександра Островського, польського емігранта. Під час своєї партизанської діяльності брав участь у різних диверсійних операціях проти фашистських окупантів. Після закінчення війни Івану Васильовичу пропонували залишитися в Бельгії, обіцяли квартиру, продовження навчання та роботу, але він відмовився.
 
У 1945 року втупив до Білоцерківського медичного училища на фельдшера, закінчив навчання у 1948 році.
 
З 1961 по 1978 рік працював на Білоцерківській міській станції швидкої допомоги. Також працював позаштатним кореспондентом міської газети «Ленінський шлях» протягом 1961-1993 років. Член наукової спілки «Знання». З 1978 по 1993 в званні капітана медичної служби він був прийнятий на службу до Органів Внутрішніх Справ. Ще 20 років Іван Васильович віддав службі в міліції на посаді начальника медвитверезника Білоцерківського управління міліції. а також був редактором міської сатиричної газети-вітрини «Пияцтву – бій». Також, довелося Івану Васильовичу попрацювати і в Чорнобильській зоні. У 1993 році пішов на пенсію, військове звання – полковник у відставці. Багато років співав у хорі, двічі був лауреатом республіканського конкурсу художньої самодіяльності (1977, 1985 рр.), один раз – всесоюзного. Також Іван Васильович є членом «Золотого фонду Білої Церкви» з 10.09.2015 року. Відзначений нагрудним знаком Міського голови «За заслуги перед містом».
 
За допомогу людям, відданості справі і високий професіоналізм, Іван Васильович Чайка отримав звання Заслуженого медичного працівника, за що його ім’я занесено до книг «Історія медицини» та «Минуле і сучасне медицини Білої Церкви».
 
2022 рік – став трагічною сторінкою в історії України і її народу. Це рік страшних та непопраних втрат. Так, 20 березня 2022 року, на 98 році життя, перестало битися серце Івана Васильовича Чайки. Пішла з життя шанована людина, останній учасник партизанського руху і підпілля Другої світової війни в Білій Церкві. Він назавжди залишить про себе добру згадку в серцях білоцерківців. Вічна шана та пам’ять!
Читати далі...
13 січня 2023

Сьогодні, 13 січня в Україні традиційно відзначають Щедрий вечір

Сьогодні, 13 січня в Україні традиційно відзначають Щедрий вечір
Сьогодні, 13 січня в Україні традиційно відзначають Щедрий вечір. Через розбіжність юліанського та григоріанського календарів, що становить 13 днів, в нашій країні у ніч з 13 на 14 січня відзначають старий Новий Рік.
 
Незважаючи на те, що Україна у світському житті перейшла на григоріанський календар ще 1918 року, звичаї та традиції старого обряду залишились.
 
Щедрим він називається завдяки головній страві новорічного столу – щедрій куті та великій кількості різноманітних м’ясних страв. Із покон віку вважали, що багатий новорічний стіл забезпечить господарям достаток та благополуччя на весь рік.
 
У народі це свято називають-свято Меланки або Маланки. Свята Меланія жила у 383 році та була єдиною дочкою надзвичайно багатого римського сенатора. Дівчина за примусом батька вийшла заміж. Народивши двох дітей, які згодом померли, вона разом із чоловіком вирішили продати своє майно та вести чернече християнське життя. Вони допомагали бідним, хворим, ув’язненим, викупляли рабів. Продаж майна був настільки величезний, що привів до дестабілізації економіки Западної Римської Імперії у критичний момент, коли існувала гостра необхідність у грошових ресурсах для фінансування армії для боротьби з готами.
 
Одним із найвеселіших обрядів щедрування на території нашої країни на Маланку є перевдягання у різних тварин та фольклорних персонажів. З колективу обирається хлопець, який має переодягатися у жіночий одяг та зіграти роль Маланки. Інші учасники перевдягаються в костюми з масками традиційних «друзів» Маланки-Діда, Орача, Сівача, Ведмедя, Кози, Журавля, Цигана з Циганкою та Рогатого Чорта. У такій компанії вони ходять від будинку до будинку, висловлюють добрі побажання господарям, веселять їх піснями, танцями та жартівливими сценками. У народі цей звичай називається «водити Маланку».
 
Щедрування– це давній український новорічний звичай, під час якого, зазвичай, жінки та дівчата обходять своїх сусідів та знайомих, щоб щедрівками прославити господарів та побажати їм здоров’я та достатку.
 
З Маланкою пов’язано багато повір’їв та прикмет:
якщо добре і щедро приймати щедрівниць, то рік у сім’ї буде щасливим, а якщо замкнути перед ними двері – навпаки;
дитина, народжена на Маланку, здатна передбачати майбутнє;
новорічна ніч – чарівна, тому варто загадати будь-яке бажання, і воно обов’язково здійсниться.
Читати далі...
07 січня 2023

Сьогодні, 7 січня, відзначається Різдво за юліанським календарем

Сьогодні, 7 січня, відзначається Різдво за юліанським календарем
Сьогодні, 7 січня, відзначається Різдво за юліанським календарем.
 
Українське Різдво — надзвичайно світле, тепле свято з глибоким корінням. Християнське відзначення народження Божого Сина поєдналося в ньому з давніми віруваннями та ритуалами. Деякі з них є подібними в багатьох європейських народів, деякі — самобутні.
 
Українці вірили, що у дні великих свят відчиняються небесні ворота. Тому все, що відбувається, має особливе значення і може помітно вплинути на подальшу долю людини. Для того щоб цей вплив був позитивним, протягом століть виконувалися ритуальні дії, які забезпечували добробут і захищали від впливу зла. До Різдва готували атрибути та обереги для оселі, які сьогодні сприймаються як святковий декор. Це «павук» із соломи, що символізує всесвіт, дідух з колосся, пов’язаний із предками та урожаєм, і витинанки-зірки на вікна.
 
Вважалося, що в різдвяний час кожну родину відвідують гості «з того світу» — предки. Для них готували усілякі дари у вигляді страв, щоб ушанувати й одержати їхню підтримку для родини, достаток у господарстві. Прихід колядників з піснями сприймали також як візит предків. Раніше колядники одягали маски «дідів» та кожухи, вивернуті вовною назовні, як ознаки іншого світу. Сьогодні цей звичай подекуди зберігається. А ще в різдвяно-новорічний час деякі колядники перевдягаються у тварин — Козу, Коня, Ведмедя. Колись вірили, що вони є тотемами, тобто предками племені. Колядники особливими піснями — колядками, — величають усіх членів родини і бажають їм достатку і щастя. Співають кожному окремо. Господарям — про їхнє багатство і майбутній урожай, господиням — про лад у домівці й порядність, хлопцям — про військову звитягу і майбутню вірну дружину, дівчатам — про їхню красу і щасливий шлюб. Таких стародавніх іменних колядок збереглося в Україні багато. За вітання гостей щедро обдаровують.
 
Основні приготування для зустрічі предків здійснюють на Святвечір. Готують пісну вечерю з плодів рослин, що культивували на території України впродовж тисячоліть, варять кутю — поминальну кашу та узвар із сушених яблук, груш та ягід, печуть святковий хліб. Запалюють свічку. На покуті під кутю та на підлогу стелять солому і запашне сіно — там нібито перебуватимуть душі предків. Різні суспільні прошарки нашого народу — містяни, селяни, військова еліта, шляхта — святкували Різдво за своїми особливими традиціями. Проте є речі, які досі єднають усіх. Це спільна вечеря великої родини з кутею і колядування. На Святвечір українці вдягалися у святкове вбрання, одягали вишиті сорочки та намагалися мати в гардеробі нову річ. Заможні селяни й міська українська еліта полюбляли жупани, їх шили із сукна або дорогих тканин — залежно від достатку. На жупан вдягали кунтуш, підшитий хутром. А ще в давнину і жінки, і чоловіки носили шуби. Їх шили хутром досередини, а зверху прикрашали дорогим оксамитом, вишивали шовком і золотом. Що багатшими були пані чи пан, тим дорожче хутро обирали для шуби. Цей гарний одяг, як і інші елементи українського вбрання, згадується в наших колядках. В одній з них співається, як ремісники шиють для пані чоботи-сап’янці, цінну шубу і дорогий завій, тобто серпанок. В іншій колядці, для юнака, співається, як він одягає дорогу шубу та червоні чоботи, а збоку кріпить коштовну шаблю. Для господаря співають, як він сидить край столу, а на ньому «шуба люба, на тій шубі поясочок, а на поясочку калиточка», тобто гаманець. Ще в одній колядці співається, як пан приїхав з далекої дороги додому і роздає дарунки: матінці — дорогу шубу, сестрі — шовкову хустку, а дружині — золоту обручку.
 
Ось так відзначали різдвяні свята люди, нащадками яких є ми. І сьогодні ми зазвичай готуємо кутю й узвар, вдягаємо найкраще вбрання і бабусині коралі, співаємо за святковим столом колядки або приймаємо колядників. Традиція є живою, коли передається в майбутнє. Так само як пам’ять нашого роду.
Читати далі...
06 січня 2023

КРІЗЬ НАУКОВІ ТЕРНИ ДО АКАДЕМІЧНИХ ЗІРОК

КРІЗЬ НАУКОВІ ТЕРНИ ДО АКАДЕМІЧНИХ ЗІРОК
Серед видатних наукових дослідників Київщини ім’я академіка Олексія Івановича Кононського посідає одне з почесний місць.
 
Відкриття Кононського – це всесвітня скарбниця великої мудрості вченого, яка мала значення у галузі ветеринарної медицини. Життєвий шлях ученого насичений глибоким внутрішнім змістом і осяяний вогнем справжньої натхненної наукової творчості.
 
О. І. Кононський народився 6 січня 1929 року у місті Сквирі на Раднянівці. У ранньому дитинстві залишився без батька. З матір’ю перебував на окупованій території. Цей час був матеріально скрутним. Після звільнення Сквири від окупантів Олексій працював в артілі «Металіст» підмайстром, а в лютому 1944 р. продовжив навчатися у Сквирській школі № 1, яку закінчив у 1948 році.
 
Його доля привела до Білої Церкви. У 1948 році, він студент ветеринарного факультету Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який закінчив із відзнакою. Після інституту він майже чотири роки працював на Хмельниччині, завідував районною ветеринарною лікарнею.У 1957 році він аспірант, вступає до аспірантури Білоцерківського сільськогосподарського інституту, де під керівництвом професора П.О. Ковальського виконав і успішно захистив кандидатську дисертацію. У 1960 році був призначений на посаду асистента кафедри органічної та біологічної хімії сільськогосподарського інституту, а в 1964 році йому присвоєно вчене звання доцента. З іменем Кононського пов’язана ціла епоха викладацької діяльності. Найбільший творчий шлях ученого припадає на період викладання в Білоцерківському сільськогосподарському інституті (1958–2010 рр.).
 
У 1970 році у Львівському зооветеринарному інституті О.І. Кононський захистив докторську дисертацію «Матеріали в гістохімії нервових клітин в онтогенезі», здобув науковий ступінь доктора біологічних наук, а в 1971 році йому присвоєно вчене звання професора та обрано завідувачем кафедри органічної та біологічної хімії Білоцерківського сільськогосподарського інституту.
 
Олексій Іванович проводив дослідження з гістохімії. Він автор навчальних посібників та підручників для вузів: «Гістохімія», «Біологія тварин», «Физическая и коллоидная химия», «Органічна хімія» та інших. Заслуга вченого значна, адже скрізь – на вчених радах і предметних комісіях вузів, на керованому ним семінарі з гістології, біології, гістохімії – він наполегливо відстоював нові впровадження у ветеринарній медицині.
 
Олексій Іванович 60 років працював на науково-педагогічній ниві. Він був відомим гістохіміком і біохіміком, заслуженим працівником вищої школи України, доктором біологічних наук, професором та академіком.
 
О.І. Кононський мав численні посади та звання: член центральної ради Українського біологічного товариства і його президії, член наукової ради «Біохімія тварин і людини» при Президії НАН України, віце-президент МАН Київщини; був членом спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій (Київський медичний університет ім. О. О. Богомольця, Київський університет ім. Т. Г. Шевченка та інші).
 
Під керівництвом професора підготовлено 3-х докторів і 8 кандидатів наук, він є автором понад 250 наукових праць, навчальних посібників та підручників для вузів, зокрема «Биохимия животных» (Вища школа, 1980), «Физическая и коллоидная химия», «Біохімія тварин», «Органічна хімія» та інші. Він автор кількох публіцистичних творів, зокрема «Відлуння Чорнобиля» (1996, 1997 рр.), «Герої народу – безсмертні» (1998 р.), «Здоров’я, загартування і зимове купання» (2000 р.).
 
Академік О.І. Кононський – засновник Білоцерківської гістобіохімічної наукової школи, вихованцями якої є 7 докторів і 15 кандидатів наук, у тому числі 4 академіки, заслужений працівник вищої школи України.
 
Олексій Іванович – педагог і вчений за плідну наукову, педагогічну та громадську діяльність його відзначено державними нагородами. У 1970 році він був нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, у 1980 році йому присвоєно почесне звання "Заслужений працівник вищої школи УРСР". О.І. Кононський – академік Української академії наук національного прогресу (з 1993 рр.) та Нью-Йорської академії наук (з 1998 р.). Його ім’я занесено до «Золотого фонду м. Білої Церкви» (1998). Він – Почесний громадянин Сквирщини (1999).
 
Напередодні 90-річного ювілею професора О.І Кононського рідні і друзі вшанували його світлу пам'ять та відвідали на березі річки Рось алею, яка відтепер носить ім’я О.І. Кононського.
 
7 лютого у Білій Церкві відбулося відкриття меморіальної дошки Олексія Івановича Кононського. Дошку встановлено на будинку по бульвару Олександрійський, 21, де з 1972 по 2014 роки жив і творив видатний вчений.
Читати далі...