Всі події — Білоцерківський краєзнавчий музей

13 січня 2023

Сьогодні, 13 січня в Україні традиційно відзначають Щедрий вечір

Сьогодні, 13 січня в Україні традиційно відзначають Щедрий вечір. Через розбіжність юліанського та григоріанського календарів, що становить 13 днів, в нашій країні у ніч з 13 на 14 січня відзначають старий Новий Рік.

Незважаючи на те, що Україна у світському житті перейшла на григоріанський календар ще 1918 року, звичаї та традиції старого обряду залишились.

Щедрим він називається завдяки головній страві новорічного столу – щедрій куті та великій кількості різноманітних м’ясних страв. Із покон віку вважали, що багатий новорічний стіл забезпечить господарям достаток та благополуччя на весь рік.

У народі це свято називають-свято Меланки або Маланки. Свята Меланія жила у 383 році та була єдиною дочкою надзвичайно багатого римського сенатора. Дівчина за примусом батька вийшла заміж. Народивши двох дітей, які згодом померли, вона разом із чоловіком вирішили продати своє майно та вести чернече християнське життя. Вони допомагали бідним, хворим, ув’язненим, викупляли рабів. Продаж майна був настільки величезний, що привів до дестабілізації економіки Западної Римської Імперії у критичний момент, коли існувала гостра необхідність у грошових ресурсах для фінансування армії для боротьби з готами.

Одним із найвеселіших обрядів щедрування на території нашої країни на Маланку є перевдягання у різних тварин та фольклорних персонажів. З колективу обирається хлопець, який має переодягатися у жіночий одяг та зіграти роль Маланки. Інші учасники перевдягаються в костюми з масками традиційних «друзів» Маланки-Діда, Орача, Сівача, Ведмедя, Кози, Журавля, Цигана з Циганкою та Рогатого Чорта. У такій компанії вони ходять від будинку до будинку, висловлюють добрі побажання господарям, веселять їх піснями, танцями та жартівливими сценками. У народі цей звичай називається «водити Маланку».

Щедрування– це давній український новорічний звичай, під час якого, зазвичай, жінки та дівчата обходять своїх сусідів та знайомих, щоб щедрівками прославити господарів та побажати їм здоров’я та достатку.

З Маланкою пов’язано багато повір’їв та прикмет:

якщо добре і щедро приймати щедрівниць, то рік у сім’ї буде щасливим, а якщо замкнути перед ними двері – навпаки;

дитина, народжена на Маланку, здатна передбачати майбутнє;

новорічна ніч – чарівна, тому варто загадати будь-яке бажання, і воно обов’язково здійсниться.

07 січня 2023

Сьогодні, 7 січня, відзначається Різдво за юліанським календарем

Сьогодні, 7 січня, відзначається Різдво за юліанським календарем.

Українське Різдво — надзвичайно світле, тепле свято з глибоким корінням. Християнське відзначення народження Божого Сина поєдналося в ньому з давніми віруваннями та ритуалами. Деякі з них є подібними в багатьох європейських народів, деякі — самобутні.

Українці вірили, що у дні великих свят відчиняються небесні ворота. Тому все, що відбувається, має особливе значення і може помітно вплинути на подальшу долю людини. Для того щоб цей вплив був позитивним, протягом століть виконувалися ритуальні дії, які забезпечували добробут і захищали від впливу зла. До Різдва готували атрибути та обереги для оселі, які сьогодні сприймаються як святковий декор. Це «павук» із соломи, що символізує всесвіт, дідух з колосся, пов’язаний із предками та урожаєм, і витинанки-зірки на вікна.

Вважалося, що в різдвяний час кожну родину відвідують гості «з того світу» — предки. Для них готували усілякі дари у вигляді страв, щоб ушанувати й одержати їхню підтримку для родини, достаток у господарстві. Прихід колядників з піснями сприймали також як візит предків. Раніше колядники одягали маски «дідів» та кожухи, вивернуті вовною назовні, як ознаки іншого світу. Сьогодні цей звичай подекуди зберігається. А ще в різдвяно-новорічний час деякі колядники перевдягаються у тварин — Козу, Коня, Ведмедя. Колись вірили, що вони є тотемами, тобто предками племені. Колядники особливими піснями — колядками, — величають усіх членів родини і бажають їм достатку і щастя. Співають кожному окремо. Господарям — про їхнє багатство і майбутній урожай, господиням — про лад у домівці й порядність, хлопцям — про військову звитягу і майбутню вірну дружину, дівчатам — про їхню красу і щасливий шлюб. Таких стародавніх іменних колядок збереглося в Україні багато. За вітання гостей щедро обдаровують.

Основні приготування для зустрічі предків здійснюють на Святвечір. Готують пісну вечерю з плодів рослин, що культивували на території України впродовж тисячоліть, варять кутю — поминальну кашу та узвар із сушених яблук, груш та ягід, печуть святковий хліб. Запалюють свічку. На покуті під кутю та на підлогу стелять солому і запашне сіно — там нібито перебуватимуть душі предків. Різні суспільні прошарки нашого народу — містяни, селяни, військова еліта, шляхта — святкували Різдво за своїми особливими традиціями. Проте є речі, які досі єднають усіх. Це спільна вечеря великої родини з кутею і колядування. На Святвечір українці вдягалися у святкове вбрання, одягали вишиті сорочки та намагалися мати в гардеробі нову річ. Заможні селяни й міська українська еліта полюбляли жупани, їх шили із сукна або дорогих тканин — залежно від достатку. На жупан вдягали кунтуш, підшитий хутром. А ще в давнину і жінки, і чоловіки носили шуби. Їх шили хутром досередини, а зверху прикрашали дорогим оксамитом, вишивали шовком і золотом. Що багатшими були пані чи пан, тим дорожче хутро обирали для шуби. Цей гарний одяг, як і інші елементи українського вбрання, згадується в наших колядках. В одній з них співається, як ремісники шиють для пані чоботи-сап’янці, цінну шубу і дорогий завій, тобто серпанок. В іншій колядці, для юнака, співається, як він одягає дорогу шубу та червоні чоботи, а збоку кріпить коштовну шаблю. Для господаря співають, як він сидить край столу, а на ньому «шуба люба, на тій шубі поясочок, а на поясочку калиточка», тобто гаманець. Ще в одній колядці співається, як пан приїхав з далекої дороги додому і роздає дарунки: матінці — дорогу шубу, сестрі — шовкову хустку, а дружині — золоту обручку.

Ось так відзначали різдвяні свята люди, нащадками яких є ми. І сьогодні ми зазвичай готуємо кутю й узвар, вдягаємо найкраще вбрання і бабусині коралі, співаємо за святковим столом колядки або приймаємо колядників. Традиція є живою, коли передається в майбутнє. Так само як пам’ять нашого роду.

06 січня 2023

КРІЗЬ НАУКОВІ ТЕРНИ ДО АКАДЕМІЧНИХ ЗІРОК

Серед видатних наукових дослідників Київщини ім’я академіка Олексія Івановича Кононського посідає одне з почесний місць.

Відкриття Кононського – це всесвітня скарбниця великої мудрості вченого, яка мала значення у галузі ветеринарної медицини. Життєвий шлях ученого насичений глибоким внутрішнім змістом і осяяний вогнем справжньої натхненної наукової творчості.

О. І. Кононський народився 6 січня 1929 року у місті Сквирі на Раднянівці. У ранньому дитинстві залишився без батька. З матір’ю перебував на окупованій території. Цей час був матеріально скрутним. Після звільнення Сквири від окупантів Олексій працював в артілі «Металіст» підмайстром, а в лютому 1944 р. продовжив навчатися у Сквирській школі № 1, яку закінчив у 1948 році.

Його доля привела до Білої Церкви. У 1948 році, він студент ветеринарного факультету Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який закінчив із відзнакою. Після інституту він майже чотири роки працював на Хмельниччині, завідував районною ветеринарною лікарнею.У 1957 році він аспірант, вступає до аспірантури Білоцерківського сільськогосподарського інституту, де під керівництвом професора П.О. Ковальського виконав і успішно захистив кандидатську дисертацію. У 1960 році був призначений на посаду асистента кафедри органічної та біологічної хімії сільськогосподарського інституту, а в 1964 році йому присвоєно вчене звання доцента. З іменем Кононського пов’язана ціла епоха викладацької діяльності. Найбільший творчий шлях ученого припадає на період викладання в Білоцерківському сільськогосподарському інституті (1958–2010 рр.).

У 1970 році у Львівському зооветеринарному інституті О.І. Кононський захистив докторську дисертацію «Матеріали в гістохімії нервових клітин в онтогенезі», здобув науковий ступінь доктора біологічних наук, а в 1971 році йому присвоєно вчене звання професора та обрано завідувачем кафедри органічної та біологічної хімії Білоцерківського сільськогосподарського інституту.

Олексій Іванович проводив дослідження з гістохімії. Він автор навчальних посібників та підручників для вузів: «Гістохімія», «Біологія тварин», «Физическая и коллоидная химия», «Органічна хімія» та інших. Заслуга вченого значна, адже скрізь – на вчених радах і предметних комісіях вузів, на керованому ним семінарі з гістології, біології, гістохімії – він наполегливо відстоював нові впровадження у ветеринарній медицині.

Олексій Іванович 60 років працював на науково-педагогічній ниві. Він був відомим гістохіміком і біохіміком, заслуженим працівником вищої школи України, доктором біологічних наук, професором та академіком.

О.І. Кононський мав численні посади та звання: член центральної ради Українського біологічного товариства і його президії, член наукової ради «Біохімія тварин і людини» при Президії НАН України, віце-президент МАН Київщини; був членом спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій (Київський медичний університет ім. О. О. Богомольця, Київський університет ім. Т. Г. Шевченка та інші).

Під керівництвом професора підготовлено 3-х докторів і 8 кандидатів наук, він є автором понад 250 наукових праць, навчальних посібників та підручників для вузів, зокрема «Биохимия животных» (Вища школа, 1980), «Физическая и коллоидная химия», «Біохімія тварин», «Органічна хімія» та інші. Він автор кількох публіцистичних творів, зокрема «Відлуння Чорнобиля» (1996, 1997 рр.), «Герої народу – безсмертні» (1998 р.), «Здоров’я, загартування і зимове купання» (2000 р.).

Академік О.І. Кононський – засновник Білоцерківської гістобіохімічної наукової школи, вихованцями якої є 7 докторів і 15 кандидатів наук, у тому числі 4 академіки, заслужений працівник вищої школи України.

Олексій Іванович – педагог і вчений за плідну наукову, педагогічну та громадську діяльність його відзначено державними нагородами. У 1970 році він був нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, у 1980 році йому присвоєно почесне звання "Заслужений працівник вищої школи УРСР". О.І. Кононський – академік Української академії наук національного прогресу (з 1993 рр.) та Нью-Йорської академії наук (з 1998 р.). Його ім’я занесено до «Золотого фонду м. Білої Церкви» (1998). Він – Почесний громадянин Сквирщини (1999).

Напередодні 90-річного ювілею професора О.І Кононського рідні і друзі вшанували його світлу пам'ять та відвідали на березі річки Рось алею, яка відтепер носить ім’я О.І. Кононського.

7 лютого у Білій Церкві відбулося відкриття меморіальної дошки Олексія Івановича Кононського. Дошку встановлено на будинку по бульвару Олександрійський, 21, де з 1972 по 2014 роки жив і творив видатний вчений.

04 січня 2023

4 січня – День визволення Білої Церкви від німецько-фашистських загарбників

Бої за визволення міста були впертими та жорстокими. 24 грудня 1943 р. почалася Житомирсько-Бердичівська наступальна операція військ 1-го Українського фронту, яка тривала до 14 січня 1944 року. В ході цієї операції планувалося визволити Білу Церкву.

Командувач 1-м Українським фронтом М.Ф. Ватутін підпорядкував собі 40-ї армії 5-й гвардійський танковий корпус А.Г.Кравченко і направив його форсованим маршем з правого крила фронту в м. Сквира і далі в напрямку Звенигородки. Удар танкового корпусу сприяв різкому збільшенню темпів просування 40-ї армії і 27-ї армій, яка діяла лівіше.

З 1 грудня 1943 року 78 та 360 полки 74 стрілецької дивізії та підрозділи І-ї окремої Чехословацької бригади переправились через р. Рось біля села Чмирівка і перерізали шосе Біла Церква – Умань, зайняли с. Шкарівку. Намагаючись повернути важливі комунікації німці провели ряд контратак в районі 2 висоти 208,4 та с. Шкарівка, які декілька разів переходили із рук в руки. Наші частини вимушені були зайняти кругову оборону. Чудеса стійкості і героїзму проявили лейтенанти 78 стрілецького полку, 74 стрілецької дивізії – командир мінометної роти Дмитро Михайлович Бердов, та командир роти зв’язку Андрій Ігнатович Сірко. Вони обидва були удостоєні звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

На допомогу 74 стрілецької дивізії були незабаром перекинуті війська 42 Гвардійської дивізії під ком. Генерал-майора Ф.А. Боброва та артилерійський окремий батальйон під ком. майора С.Я. Лисенка, які вибили ворога із села Шкарівка та висоти 208,4. Одночасно наші війська енергійно атакували німецькі позиції на підступах до міста. Німці боролись за кожний квадратний метр території. Гітлерівці ввели в бій всі свої резерви, які знаходились в Білій Церкві, окремі вулиці переходили із рук в руки. Особливо жорстокі бої велись на північному заході в районах січневого прориву, залізничного вокзалу, МТС, на висоті 208, 4.

В ніч з 3 на 4 січня наші частини зуміли прорвати оборону Білої Церкви. В цей же час частини 74, 232, 340 дивізії та першої окремої Чехословацької бригади почали штурм міста і до 6 годин ранку 4 січня місто було повністю визволено від німецько-фашистських загарбників.

Першим в місто з боку Горбатого моста ввірвався танк Костянтина Турчанінова. Під час бою був тяжко поранений і знаходився на лікуванні в білоцерківському госпіталі, де помер від тяжких ран. Турчанінова похований в нашому місті. Одна з вулиць сьогодні носить його ім’я.

Мужніми воїнами проявили себе і чехословацькі бійці. Сміливо діяла рота автоматників під командуванням Героя Радянського Союзу Антоніна Сохора.

Під час визволення нашого міста загинуло 1800 радянських солдатів і офіцерів, 89 солдат Чехословацької Бригади.

Військам які брали участь в боях за визволення Білої Церкви наказом Верховного головнокомандуванням від 4 січня 1944 року було оголошена подяка і в Москві даний салют 12-ма артилерійськими залпами з 124 гармат.

7 частинами і з’єднаннями, які особливо відмітились в боях було присвоєно звання «Білоцерківських».

Ряд військових частин були нагороджені орденами Червоного Прапора, а Перша окрема чехословацька бригада – Орденом Богдана Хмельницького І-го ступеню. Визволення Білої Церкви від німецько-фашистських загарбників мало величезне значення для подальшого розгортання наступу радянських військ на всій Правобережній Україні.

Загиблих за наше місто поховали та перепоховали з інших куточків мікрорайонів на території Меморіального комплексу парк Слави.

Вшановуючи пам’ять про подвиги героїчних визволителів міста над Россю і про мільйони людей, які загинули у роки Другої світової війни, схилимо голови у хвилині мовчання.

Сторінка 3 із 87